Відмова від багатого на «заборонені плоди» містечкового клону на користь всесвітньої соціальної мережі №1 – перший крок геть із концтабору «русского мира».

Першою соціальною мережею (якщо не рахувати Livejournal, який на пострадянському просторі фактично виконує функції соцмережі), в якій я зареєструвався свідомо, була «Вконтакте». Мотиви, - на щастя, нашим ліберально налаштованим щодо авторських прав читачам у цьому не страшно зізнаватись, - я мав цілком піратські: найпопулярніша соцмережа постсовка дозволяє закачувати музичні файли. А мені якраз кортіло створити добірку улюблених пісень, яка була б завжди доступною, незалежно від місця мого перебування.

Я заповнив профайл, закачав сотню-другу композицій і додав сотню-другу знайомих у френди. Після кількох днів активного користування я почав утрачати інтерес до «ВКонтакте». Ця мережа так і не стала для мене майданчиком для спілкування з друзями: вистачало інших платформ. Я не став нищити обліковий запис – часом туди приходять важливі повідомлення, до того ж у мережі, якою щодня користуються кілька мільйонів українців, деколи знаходяться потрібні люди.

Історія з фейсбуком інша: я навіть не уявляв, що таке соціальні мережі, коли у відповідь на черговий електронний лист із запрошенням клікнув на sign up. Заходити на сайт і читати стрічку новин я боявся: якщо «Вконтакте» скидалась на центральну площу невеликого містечка у вихідний, то фейсбук – на велелюдний міжнародний аеропорт. Я вирішив, що соцмережа – просто не мій формат спілкування.

Уже не пригадаю, що змусило мене переступити через упередження й почати будувати систему зв’язків (network) у фейсбуку. Це сталось уже після невдалої спроби інтегруватися у «Вконтакте». Старих і нових друзів тут знайшлося на порядок більше, - вже понад тисячу; тепер я з задоволенням присвячую частину свого часу читанню, писанню, «лайканню» та іншим звичним для мешканців соцмережі справам. Музику закачувати у фейсбук не можна, але не скажу, що це мене надто гнітить.

Окрім уже зазначеного, досить-таки вагомого аргументу на користь «ВКонтакте» - доступу до тонн піратського контенту, від музики та ігор до порнографії, - є низка очевидних причин, із яких молоді українці обирають саме російську мережу. Нею користуються друзі і знайомі – загальна кількість українських користувачів фейсбука, хоч і росте як на дріжджах, усе ж менша в кілька разів. Там усе по-понятному написано (для особливих гурманів є майже правильно перекладена українська локалізація), і взагалі – всі свої. Українці становлятьсолідні 20% населення «Вконтакте» - і мізерні 0,17% 600-мільйонної армії Facebook.

Одним словом, діє той самий психологічний механізм, який утримує українську націю в рамках постколоніального «русского мира», де ми – найчисленніша меншина, і не пускає у великий світ, де ми вмить змаліємо поруч із державами-лідерами. Думка про велич і потугу фейсбука, про те, що над його вдосконаленням і розвитком працюють провідні уми Кремнієвої долини (за всієї поваги, це не Павло Дуров), викликає захват у технократів, але будить печерне неприйняття, замішане на заздрощах, у душах хуторян. До того ж, мешканці пострадянських країн переважно чи не знають іноземних, - окрім російської, - мов, чи лінуються знати їх. Це не просто заважає їм інтегруватись у світовий, переважно англомовний, інтернет-контекст, а відбиває саму потребу в ньому. Користувачів «ВКонтакте» ніхто не дратує посиланням на «нерусское» у френдстрічці. А все, що потрібно знати з-поза бугра, перекладе понятною мовою «Иносми» й «Лента.ру».

Є приклади регіональних соцмереж, - Hyves у Нідерландах, ґуґлівський Orkut у Бразилії та Індії тощо, - засновані на культурній окремішності й самобутності. «Вконтакте», так само як «Одноклассники» (клон classmates.com), «Мой мир» та інші панпостсовкові соціальні медіа, засновані на ізоляціонізмі, дистанційованості від глобальних тенденцій і антипатії до них, загалом типової для путінської Росії. «Вконтакте» - соціальний концтабір, який відрізняється від китайського закритого інтернету лише тим, що членство в ньому добровільне, а віднедавна ще й виключно за рекомендаціями.

Я поважаю право російського народу, обстоюючи свій національний характер і політичну доктрину законно обраних лідерів, протиставляти себе Заходу в усьому, зокрема і в сфері, яка за визначенням не має кордонів – інтернеті, а надто інтернеті соціальному. Але не бачу причин, із яких український народ повинен розділити з братами-росіянами їхній концтабір.

У Livejournal українці прийшли свого часу вслід за росіянами; згодом, коли цей колись новаторський сервіс маргіналізувався, серед його активних користувачів стали переважати постсовки. Схожа історія відбулась і з ICQ. Російські медіаінвестори намагаються штучно стримувати природну міграцію аудиторії на більш досконалі та глобальні платформи, купуючи ті, що вже застарівають, або клонуючи популярні й намагаючись побудувати з них онлайн-аналог «русского мира».

і т.д. на http://osvita.telekritika.ua/material/2144